Василіянський чин у Бучачі
На місці теперішнього Бучача та його околицях в глибоку давнину росли букові ліси і напевно від цієї бучини (бук) і походить назва Бучач (1;3).
Перша згадка про Бучач з'являється в 1260 р, коли родина Бучацьких гербу Абданк дала героїчний опір монголо-татарам, бо Бучач знаходився на татарському шляху.
Наступна згадка про Бучач, датована 1379р, вказувала на те що в Бучачі був дерев'яний замок, "гніздо роду Бучацьких гербу Абданк", поширювачів західної культури. Цей Абданк Михайло-дідич Бучача 28 липня 1379р фондував римо-католицький костел для його добудови, про що свідчить евекційний акт, а це підтверджує, що місто вже існувало до 1379р. З Бучача походить Анна Бучацька, яка вийшла заміж за Петра Гастольда, намісника в Литві, також відіграла активну роль в поширенні західної культури (1;5.). Але Бучацькі не обмежувались тільки володінням Бучачем і його околицями. При експансії Польщі на Поділля отримали великі маєтки на цій території і керувала ними в середині XVст. А згодом вона поширили свої володіння на При чорноморське Побережжя.
Дідичі Бучацькі, володіючи значною частиною Поділля, врахували зручне географічне становище міста, розташованого на перехресті доріг, і в 1558р отримали дозвіл польського короля Зигмунда Августа на проведення в місті ярмарків. Вони проводились 12 раз на рік, а що четверга відбувалися торги (1;151).
В 1615р Бучач одержав Магдебурзьке право. На цей час в місті були мануфактури з виробництва поташу, полотна, свічок; цехи-кушнірів, шевців, ковалів.
Період XVІст в контексті генеалогії Бучацьких є утрудненим, оскільки в рід входять Язловецькі, яких також називали Бучацькими. Подільський воєвода Юрій Язловецький, а з 1561р коронний гетьман, був дідичем Бучача, а згодом його син Михайло. На поч XVII ст Анна, дочка Андрія Потоцького одружилась зі Станіславом Гольським воєводою руським до 1612р, він урядував Бучачем. Після смерті 1612р Гольського місто переходить до Стефана Потоцького воєводи брацлавського (1;6). Рід Потоцьких походить з Потоку Краківського воєводства, а тернопільский Золотий Потік-це давнє село Загайполе, перейменоване на згадку про родинний Потік Стефаном Потоцьким, котрий помер в 1631р (1;52). Після нього дідичем Бучача став його третій син Ян Потоцький. Він в 1652р фондував Домініканів в Бучачі, був воєводою брацлавським, помер біля 1675р. Тоді дідичем Бучача став його син Стефан Потоцький воєвода белзький, котрий 1712р фондував Василіян у Бучачі. Після нього володарем Бучача став його син Михайло Потоцький, староста канівський. Микола Потоцький - видатна фігура в польсько-українській історії. Він мав велику прихильність до українства і ченців Василіян, бо пришов з римо-католицького обряду на греко-католицький, розмовляв народною руською мовою. За час свого правління Бучача фондував на потреби монастиря бучацьких Василіян 2 млн. злотих (1;58).
В період ІІ Речі Посполитої, в тридцятих роках (нинішнього століття), патроном Бучача був Андрій Потоцький.
В Бучачі над Стрипою і сьогодні височіють стіни зруйнованого замку, котрий був зруйнований ще з XIV ст. В 1672р турецький султан МогометIV, зайняв місто, пробував здобути й замок. Та це йому не вдалося. Лише через чотири роки 1676р замок був зруйнований турецько-татарською армією під командуванням Ібрагіма Шайтан-Паші.
В1672р у Бучачі було підписано мирний договір між Річчю Посполитою і Османською імперією. Польща зобов'язувалася сплатити Туреччині контрибуцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22тис. злотих данини. За умовами договору Польща віддавала Туреччині Поділля (27;77). Релігійні справи залишалися недоторканими, було збережено вільність обрядів. Через рік поляки не погодившись на виконання цього договору, відновили воєнні дії проти Туреччини. Окупація турками Бучача затягнулася на одинадцять років.
В1610р в Бучачі на кошти дружини Стефана Потоцького Марії Могилянки була збудована в буковинському стилі церква св. Миколая. Церква св. Покрови повстала в передмісті Бучача замість старої церкви, яка була збудована в часи турецьких наїздів. Цю стару церкву, наказав Микола Потоцький біля 1764р розібрати. А на її місці того року було збудовано нову, в стилі пізнього бароко, греко-католицьку церкву. ЇЇ архітектором був Бернард Меретин – будівник Львівського собору св. Юрія і ратуші в Бучачі.1865р церква згоріла, але за стараннями Михайла Куриловича відновлена.
Також монастир василіян, фондований 1712р Стефаном Потоцьким, був збудований на горі Федір, але весь монастирський комплекс повстав 1760р за Миколи Потоцького. Його архітектором був Гофрід Гофман - будівник Почаївської лаври.
Прекрасою Бучача є ратуша в центрі міста, котру в 1751р, як вже згадано, збудовано за проектом архітектора Б. Меритина. Скульптури до ратуші виконав Пінзель, скульптор фасаду катедри св. Юрія в Львові. Ратуша виконана в стилі пізнього бароко (1;98).
З 1578р Бучач і Бучачина належали до Галицького повіту. Після першого поділу Польщі (1772р) Бучач відійшов до Австрії в новоутворену 1775р Заліщицьку округу. У 1810-1815рр Бучач знаходився під пануванням Росії, як "Край Тернопільський". Після Віденського договору 1815р Бучач знову повернувся до Австрії.
В 1816р Бучач приєднано до Станіславської округи Австрійської імперії, а з 1867р- до Австро-Угорської (2;51-53).
В1864р Бучач нараховував 9535 жителів, з яких 5272 становили євреї, решту українці і поляки. В цей час в місті була нижча гімназія, народна школа і школа для підготовки вчителів початкових класів. Від 1863р в Бучачі впроваджено телеграф, що з`єднував із всією Європою.
На 31.12.1880р в Бучачі проживало 9970 мешканців, котрі за віровизначенням мали такий поділ: 1920р римо-католиків, 1761 греко-католиків, 6281 мойсевих, 8 євангелистів. Всіх будинків було 1017. Тоді вже в місті було: 20 вчителів, 1 нотаріус, 6 лікарів, 713 робітників, 403 торговці і 11 військовослужбовців (1;148). Під час Першої світової війни з 15 серпня 1914р Бучач був окупований російськими військами під командуванням генерала Брусилова.
У1919-1939рр Бучач був повітовим центром Тернопільського воєводства ІІ Речі Посполитої на початках Другої світової війни Бучач налічував 21407 мешканців із них: 4964 українців, 7996 поляків і 8447 євреїв (7;135).
В 1939-1941рр Бучач був районним центром Тернопільської області УРСР. З 7 липня 1941р до 21 липня 1944р Бучач знаходився під окупацією ІІІ рейху. 1944-1991рр місто знову було районним центром Тернопільської області УРСР.
В 1959р в Бучачі мешкало 7 000 жителів. Таке різке зменшення населення міста пояснюється геноцидом нацистів проти євреїв, депортація поляків у Польщу і жертвами українців проти сталінського режиму. На 1968р населення міста збільшилося і становило 11 600 жителів (16;226). У 1980р в Бучачі були заводи: метало виробів, цукровий, комбікормовий, комбінат хлібопродуктів і консервний комбінат: п’ять середніх шкіл, дитяча-художня, музична і спортивна школи, дві автошколи, професійно-технічне училище, радгосп-технікум; районна лікарня і районна і дитяча поліклініки, чотирнадцять бібліотек, два будинки культури, кінотеатер та історико - краєзнавчий музей (5;59-63).
Заснування і будівництво і архітектура Василіянського монастиря.
Вважається, що Потоцькі, які проживали серед українського народу хотіли, щоб в їхніх володіннях було освічене українське духовенство, яке б згодом могло піднести духовно просвітницький рівень народу. З цією метою 1712р вони запросили з дозволу верховної світської і духовної влади шість членів Василіян до Бучача з Литовської провінції св. Трійці (15;67). Приїхавши в Бучач під керівництвом ігумена Мельхіора Лосовича, ченці поселилися в заздалегідь збудованому для них преміщені біля Латинського Костела св.Хреста це є великий костел находився на горі Федір, яка звисає в південній частині міста недалеко від річки Стрипа. На той час він не мав ніяких засобів до існування.
Ченці, які прибули, зразу приступили до виконання теологічних наук для майбутніх парохів, але нормальних умов все таки не було: ні для побуту, ні для семінарії, ні для духовної діяльності. З цієї причини для нормального утримання учнів ченців Василіян і розвитку семінарських студій 7 грудня 1712р Стефан Потоцький видав в Любліні фундаційну грамоту. В ній він заповів для ченців Василіян Бучача 30 000 злотих з 7% від ста, які ктитори виплачували ігумену.
За такі щедроти василіяни повинні були відправляти літургії за ктиторів і їх родини, а також навчати технологічних наук кандидатів на священників, які хотіли бути парохами володіннях Потоцьких. Василіяни мешкали і викладали теологічні науки в приміщенні, було збудовано спеціально для них, що знаходилось поруч. Виникла проблема – де відправляти літургії, оскільки недалеко стояв пустий костел св.Хреста, та кращого місця для такої цілі годі було шукати. Тому вони звернулися з ідеєю використання цього костела для літургії до Стефана Потоцького. Він в свою чергу звернувся з їх проханням до Львівського архієпископа Латинського обряду Яна Скардека. В 1714р Я. Скарбек дозволив використати площу навколо костела на постійно, але сам костел тимчасово. Невдовзі Микола Потоцький з таким проханням звернувся до Львівського архієпископа Латинського обряду Миколи Вижицького. Останній, як в 1717р Ян Скарбек, також видав 29 квітня 1717р окружне послання, але і цього разу ніхто не звернувся з правами на костел. Тому в кінці травня 1747р костел перейшов у повну власність ченців Василіян, про що отримав підтвердження ігумен Йосафат Токаревський. В 1750-1757рр ігуменом монастиря став Ієронім Нерезій, який мав велику прихильність Михайла Потоцького. За порадою Нерезія Потоцький, будує монастир оо. Василіян в Бучачі на горі Федір, на який 12 травня 1751р закладено камінь, а вже 1753р будову завершено.
Від 12 грудня 1754р грамотою виданою в Галичі Микола Потоцький заснував конвікт школа-інтернат для 12 учнів з бідних родин, незалежно від їх суспільного стану і віровизнання. А також заснував гімназію, яку забезпечив відповідними засобами і віддав під повне управління Василіян. Орім того, збільшив кількість Бучацьких Василіян з шести до вісьомх членів. З них-один був ігуменом, один префектом гімназії, три духовники і три вчителі. Костел був тісний: бо не зміг вмістити всіх учнів, тому виникла думка побудови нової церкви. В 1761 -1765 роках ігумен монастиря Ієронім Нерезій узгодив будову нової церкви з ктитором. В листопаді 1764р Микола Потоцький на будову церкви виділив 15 тис. злотих, а через три роки-ще 2 тис. злотих щорічно до закінчення будівництва. Це будівництво церкви розпочали на місці знесеного костела св. Хреста в 1765р за ігумена Нерезія, а закінчили в 1771р за ігумена Інокентія Мшанецькго.
Автор проекту був архітектор Готфрід Гофман, він в композиції церкви використав традиції двох оригінальних архітектурних шкіл другої пол. XVIII століття: Львівської на чолі з Бернардом Меретином і Віленської засновником якої був Ян Криштоф Гляубітц. Василіянська церква під іменем Чесного і Животворного Хреста з дозволу митрополита Лева Шептицького 18 вересня 1771р була освячена ігуменом Інокентієм Мшанецьким.
За ігумена монастиря Йосифа Михайловського (1772-1782) придбано для церкви амвон і п’ять вівтарів. Після поділу Польщі в 1772р на прохання Протоігумена Литовської Провінції і ігумена монастиря Микола Потоцький дав дозвіл викладати при Бучачцькій гімназії філософії.
В 1780р Йосиф ІІ патентом заборонив ченцям Австрійської імперії підтримувати зв’язки з ченцями з-за кордону, внаслідок чого 25 липня 1782р. управління монастирем перейшло до Атанасія Дідицького як ігумена, а монастир в підпорядкуванні Галицької Провінції. Литовські ченці виїхали в Литовську Провінцію. Місцевих ченців для викладання не вистачало і того ж року урядовим рішенням гімназію і курси філософії було закрито, а на їх місце відкрито нормальну школу. Ця школа мала чотири класи.
В 1816р з західної сторони від церкви було збудовано галерею, всю терасу було укріплено кам’яною стіною. В нижній частині стіни в 1818 р. зробили штучну печеру, в якій стоїть кам’на статуя св. Онуфрія, а інша кам’яна статуя – Богородиці – стоїть на верху галереї.
В 1820 р. церкву і монастир покрили дахом червоного кольору. В 1821 – 1823 рр. Розширили будинок гімназії на один клас, а в 1839 р. конвікт.
В 1854 р. збудовано дзвіницю, яка надала монастирському комплексу урочистості і монументальності.
29 липня 1865 р. о пів на другу в помешканні єврея біля церкви св.Покрови почалася велика пожежа. День був тихий, але подув сильний вітер в бік монастиря і вогонь миттєво дійшов до монастиря і охопив його, який згорів за одну годину. Розплавились дзвони, згоріла бібліотека, шкільні прилади. Монастир став згарищем. Після чого, реставраційних робіт до 1946 р. Василіяни в Бучачі не проводили.