Починаючи від свят Богоявлення (Хрещення Господнього ) Церква готувала своїх вірних до святкування світлого Воскресіння Господнього, подавала різні Євангельські науки, поради, приклади, щоб розбудити у душі та серці кожної людини бажання зустрічі з Господом на прикладі, Закхея, смиренної та щирої молитви без осудження інших осіб в притчі про митаря та фарисея, щирого сердечного покаяння на прикладі блудного сина, а в часі Великого посту постом та молитвою скріпити свою волю. За посередництвом святих Таїнств Сповіді (покаяння) та Причастя - вмерти для гріха, а бути живими для Бога в Ісусі Христі та зустрітись з ним прийнявши його в святому причасті. Особливим періодом в духовному відродженні християнина є роздумування та розважання над страстями, терпіннями, які добровільно прийняв на себе наш Спаситель та завершенням їх Спасительною і Відкупительною жертвою на Хресті.
У суботу, 19 грудня до храму, що знаходиться на території Чортківського СІЗО завітав св. Миколай.
Святкування пам’яті цього великого і завжди очікуваного святого розпочалось із молитви до нього. Вранці було відслужено Акафіст до Святого, після якого сам Миколай особисто прийшов і обдарував тих, хто в молитві до нього прибігає, просячи через його заступництво Божого прощення.
У в’язниці нечасто можна побачити усмішку. Та цей день був виключенням. Ми бачили не тільки усмішки, а й сльози.
26-27 вересня в Унівській Свято-Успенській лаврі відбулася проща для представників Кримінально-виконавчої служби, тобто для людей, які працюють у в’язницях. Проща відбулася на празник Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста і мала гасло: «Справедливість, віра, милосердя».
Працювати у в’язниці – нелегка справа. Це можна назвати навіть покликанням. Зовсім нелегко ставитися до засудженої людини з вірою та милосердям, знаючи, що за плечима в неї не один тяжкий злочин. Та для працівників в’язниць з такими людьми приходиться бути майже кожен день, і тому вкрай важливо, щоб і вони самі не втратили гуманності або навіть і віри.
«Унівська земля кличе ще і ще раз кожного, хто, хоч раз, побував на ній», – каже п. Богдан, учасник прощі. ««Прийдіть до мене, стомлені й обтяжені. Ярмо ж бо моє любе і тягар мій легкий», – ці слова мимоволі приходили на думку, коли я відбував це паломництво», – продовжує п. Богдан, – «Участь у Святій Літургії, похід із свічками на Чернечу гору – місце поховання унівських монахів, споглядання древньої обителі – все це залишило глибокий слід у душі кожного паломника».
Наша зустріч із генерал-майором Павлом Лосиком з об"єктивних причин відкладалася. І за дивним збігом обставин, чи то на підтвердження того, що для Бога немає нічого випадкового, - ми зустрілися якраз напередодні професійного свята - Дня військ внутрішньої служби. Адже генерал - начальник Департаменту з виконання покарань по Тернопільській області, тобто, найвищий посадовий чин цієї галузі військ.
Павло Лосик найпривабливіший тим, що народився, жив, навчався на Чортківщині, робив свої перші кроки у життя, відтак - певного часу працював на керівних посадах. До свого високого чину він йшов поступово, сходинка за сходинкою, нічого не пропустивши і не перескочивши. Тому здобув найбільший скарб - життєвий і фаховий досвід. Його історія життя - цікава і захоплююча. То ж чим живе генерал Лосик, про його службу і захоплення читайте далі.
Пане генерале, куди б доля вас не провадила, ви завжди повертаєтеся до Чорткова.
- Чортківський район - це моя маленька батьківщина. Я народився тут у патріотичному селі Ромашівка, там минули мої шкільні роки.
Так як у Ромашівці була тільки початкова школа, то я згодом навчався у Косівській восьмирічці, а далі - у Білобожницькій середній школі.
Мої батьки - звичайні сільські люди, які усе своє життя пропрацювали у колгоспі, були дуже побожними. Мати - Емілія Павлівна, а батько Степан Михайлович Лосики. Тільки ось, на жаль, мого батька уже немає, він помер у 1992 році. А мати й досі проживає у селі Ромашівка.
Детальніше: „Жоден психолог не може вплинути на особу так, як церква”
У церкві св. Івана Богослова, яка є осередком духовності у Чортківському СІЗО, Богослужіння відбуваються за церковним уставом, як у звичайних церквах. На Хрестопоклінну неділю тут виставляли хрест, а у Страсну п’ятницю виносили Плащаницю. За давньою українською традицією, біля Божого гробу обов’язково повинна бути символічна сторожа. Тому їхню роль виконували, звісно, самі ж ув’язнені, склавши спеціальний графік чергування. Підготуватись в’язням до Пасхи допомагали студенти Чортківської Дяківсько-Катехитичної Академії, які разом із ними молились на стаціях Хресної дороги, а очистити душі від усілякої скверни і гріха в’язні могли у Таїнстві Сповіді, до якої мали можливість приступити. У Богослужіннях брали участь в’язні господарської обслуги СІЗО, а це - більше двадцяти в’язнів, а ті, яким заборонено виходити із камер, могли дивитись відправи у трансляційному режимі. Приступити до Плащаниці мали можливість також і ув’язнені жінки.
«Господи, час посту –
час роздуму над
Твоїми стражданнями»
Вже стало традицією, що студенти Дяківсько-Катехитичної Академії готують духовні роздуми над Хресною Дорогою Ісуса Христа. Ці думки брати висловлюють у музичному супроводі, додаючи страсні духовні пісні.
До Хресної Дороги студенти готувалися ще за місяць до початку Великого Посту. Свій перший виступ дяки-регенти провели у Катедральному Соборі свв. Верховних апостолів Петра і Павла. Наступного дня колектив студентів ЧДКА ім. свщмч Г. Хомишина запросили у Чортківський СІЗО. Думки з приводу наступного виступу були різними, а також були відчуття страху і переживання. «Переступивши поріг ізолятора ми відчули себе в іншій реальності, в іншому середовищі…» – сказав після виступу один із учасників цього дійства. Та найбільше нас здивувало, наскільки приязно нас прийняло керівництво СІЗО та якими уважними були під час виступу в’язні. Вступне слово сказав духівник нашої Академії, а також капелан о. Андрій Лемчук. У своєму зверненні він закликав ув’язнених не сприймати все, що буде відбуватися як концерт, але як молитву. По закінчені Хресної Дороги студентам подякували і запросили на наступний рік. Студенти ж покидали СІЗО і надіялися, що їхня праця не пройшла даремно, а хоч щось залишиться у серцях слухачів, яке б перейшло у покаяння, навернення і християнське відношення до своїх ближніх.
Студент ЧДКА
Ігор Дармограй
Сторінка 547 із 570
