Історичний розвиток села, легенди та спогади
Перша згадка про Улашківці датується 1464 р. Поблизу села знайдено поховання в кам’яній гробниці мідної доби, а також бронзові вироби доби пізньої бронзи.
У ХV – XVI ст. село Улашківці отримало Магдебурзьке право і було на той час, досить великим містечком.
Про історію виникнення цього села, як і даних про офіційну назву села немає ніяких документальних даних, є лише кілька дуже цікавих легенд, які крізь століття передається нащадкам з роду в рід.
Наприклад, в одній з легенд, історію Улашковець пов’язано з особою полковника Улашка, та кількома іншими запорожцями, які враз із родинами поселились на Поділлі, на берегах річки Серет. Там, на стрімких горах над річкою вони спорудили оборонні укріплення, та захищали землі від нападів кочових орд. Проте, одного разу не вдалось козакам перемогти, усі загинули геройською смертю, а на їх честь, зокрема Улашка, названі село Улашківці, та навколішні села - Капустинці, Милівці, Лисівці. А по сьогоднішній день береглись назви гір: Лиса, Городища, Стоси на яких загинули сміливі козаки.
Друга легенда, розповідає про пашу Улаша, який зі своїм військом оселився в селі вздовж річки Серет і воював з Яном Собєським. Все це діялось після Бучацького миру у 1672 р., підписаного між Туреччиною і Річчю Посполитою, коли Улашківці перейшла під владу Туреччини, тоді довго воювали поляки з турецькими військами. Але, в кінці, завдяки спритному задумові польського короля, військо паші Улаша було розбите. Сам Улаш загинув, а його вояків поляки назвали улашківцями. Відтоді, як твердить легенда, так само сталось називатися і село.
Є в селі під-горою два камені, один вищий, другий нижчий, про які між місцевими людьми також ходить цікава легенда, наче б то закохані дівчина і хлопець, яких матір прокляла камінням стати. Детальніше, три легендарні історії подається на кінці роботи, у окремому додатку.
Поминаючи легенди, назву села Улашківці слід виводити від власного імені Власій, в українській мові – Улас, що відповідає польському Блажей, яке в свою чергу походить від грецького “basileios”, тобто Василій і означає “королівський.” Отже, стара назва вказує на українське походження місцевості. В поточній мові народ уживав назву Лашківці.
Як сама назва села підказує, та улашківська земля мусила мати у собі щось блаженного. Адже, не дарма причарувала у собі на завжди монахів, які не відомо з відкіля і коли прийшли на ці землі. У деяких джерелах подається інформація, що вже “у ХІV ст., а саме в 1315 р. кілька монахів оселилося у вапнякових печерах правобережжя, та жили за правилами св. Василія Великого.” Ті ж ченці принесли з собою старовинну ікону св. Івана Хрестителя, при якій діялись чуда, і до якої горнувся народ звідусіль, а пізніше й до ікони Матері Божої, про яку йтиметься у наступному розділі.
Майже під самим верхом гори, в одній з печер була каплиця св. Івана Хрестителя, яку також називають “Святий Ян”, яку в 1673 р. поширив сам Ян Собєський. Згодом теж було споруджено церкву і монастир. Церква, де знаходились чудотворні ікони, збудована на краю прірви, видовбана в скелі, збереглася до сьогоднішніх днів, хоча дуже є знищена часом. За монастирем є окопи турецького пана. Історичною пам’яткою був граничний камінь під-горою, який розмежовував населення монастиря від панського двору. Є теж печера Іоанна і Онуфрія, які були першими мешканцями села і його засновниками.
Збоку монастиря у скелі стояла колись фігура св. Івана Хрестителя, з - під якої випливала вода. В 1856 р. ігумен о. Ігнатій Нагурський своїм коштом поставив кам’яний хрест на старому пустаменті, неподалік від джерела де раніше стояла фігура св. Івана Хрестителя. Цей хрест, хоч дещо пошкоджений, зберігся до наших днів. Неподалік випливають потужні джерела, “жива” вода яких, як запевняють прочани, помічна на хвороби очей, тому під час відпусту до цієї води завжди велика черга людей.
Улашківці, також славні своїми ярмарками. Як подають джерела, “все почалось після перемоги над турками, коли поляки захопили весь обоз із награбованим добром і оголосили населенню навколишніх сіл про те, щоб вони приїздили в Улашківці і купували собі ці речі. Саме 7 липня вони влаштували такий ярмарок, після чого вже щороку на празник св. Івана Хрестителя на цій горі стали проводити великі ярмарки, на які з’їздилися з товаром купці з різних кінців світу. Традиція ярмарків перетривала поділи Польщі, австрійські часи, аж до другої світової війни. Після більшовицької окупації їх не стало.” Цю площу на горі і досі називають “базаром”.
В Історико-мемуарному збірнику Чортківської округи так описано ті ярмарки: “Улашківський ярмарок тривав два тижні: тиждень перед празником і тиждень після. Вже за два тижні перед Іваном починали з’їздитися купці з Чернівців, Станіславова і Львова з мануфактурним товаром, галантереєю, біжутерією, виробники повозів, бричок, возів і всілякого господарського приладдя (снасті): як упряж, хомути, серпи, коси, ножі, кожухи, хустки, шапки; прибували ливарники церковних дзвонів, виробники церковних речей: чаш, хоругв, хрестів та іншого. Приїжджали кустарники з далекого Яворова зі своїми виробами з дерева: ложками, мисками, навами, гончарі – зі своїм крамом. Бували з далекого Кавказу тамошні кустарники з виробами із срібла. Оповідали, що з російських степів приганяли диких коней, яких купували бажаючі на власний ризик, бо вибраного коня ловили на аркан, і якщо при цьому кінь удушився, то купець мусів усе-таки заплатити умовлену ціну. Очевидно, не бракувало на ярмарку і худоби.
З’їжджалися мешканці з багатьох навколишніх повітів, з-поза Дністра, з Покуття, так що впродовж ярмарку бувало постійно до 100 тисяч народу, що забезпечували тут себе потрібними в господарстві речами на цілий рік. Ціни на товар були без перебільшення, на половину нижчі, ніж звичайно, з уваги на масовий збут, бо за час двох тижнів не один купець зробив більше, ніж звичайно за цілий рік. В часі ярмарку був такий гамір, що не можна було чути самого себе, а чинили цей шум спеціально наймані продавці, і щоби звернути на свій крам увагу, верещали, трубили, співали різними голосами так, що після двох-трьох днів такі продавці вже тільки шипіли.
Приїжджали сюди навіть з Азії. Окремим вагоном приїздив з Відня реставратор для вибагливої публіки. Приїздив сюди український театр “Руської бесіди”, а також і жидівський. Для утримання порядку і безпеки приїжджав окремий комісар староства з цілим відділом жандармерії, що стежили за злодіями, але звичайно з малим успіхом. Окреме місце мали лірники, каліки, які жебрали, – біля монастиря. Вони всілякими способами намагалися розбудити у прочан милосердя. Як глянути з монастирської гори на ярмаркову площу, що займала багато сотень моргів, то видно було море голів і чути тільки суцільний шум”.
Про цей славнозвісний величавий ярмарок згадує теж у своїх спогадах великий український письменник Богдан Лепкий. Він пише ось як:
“Лашківці, це таке велике село, де бувають великі ярмарки, що на них сходиться велика сила народу. Отже, від Великодніх Свят балакалося про ті Лашківці.
Їхали ми ремінним дишлем, бо по дорозі приставали до нас сусіди і знайомі. Заки доїхали до великих Озерянських лісів була нас ціла валка: бричок, найтачанок, возів. Ліс був страшний. Бричка здавалось не дійде до Лашковець. Вибої, вивернуті коріння та баюри здавалось напосілися на її здоров’я. Звернули в ліс, аж нараз побачили перед собою дідівський табір. Горіли ватри, грали на лірах і бандурах, співали побожних і веселих пісень в переміш, навіть також танцювали.
Звернувши в бік заїхали до Лашковець і опинилися на “стації”. “Стація” – це була звичайна селянська хата, куди заїхали на час ярмарку. На великім майдані намети. В наметах усякі народи: вірмени, греки, турки. Товару теж не бракувало. Золото, срібло, самоцвіти, аж за очі хапали. Брокати, дорогі хутра, перські дивани і наші килими, чуда і дива всілякі. Навіть верблюдів бачив. Такі стояли, як гори. А що вже коней та коней. А штукарі! Яких штук вони не показували. Вечором товариство вибиралося до театру”...
Після ярмарку Улашківці порожніли, замовкали і ставали на цілий рік – до найближчого літнього Івана, тихим подільським селом. А в тому часі, подібно як в Улашківцях, в інших місцевостях - на храмове свято відбувались не менш славні ярмарки, про які описує Лідія Орел в книзі “Українська родина…”
Тепер, село Улашківці належить до Чортківського району Тернопільської області. Раніше це була Станіславська Греко-Католицька єпархія, що входила до Галицької Митрополії, якою на той час керував митрополит Андрій Шептицький. Чортківський район був поділений на 4 деканати. Улашківці і вся округа належали до Сокальського деканату, а ціла Митрополія підлягала безпосередньо керівництву папи Пія Х.
Після поділу в 1994 р. Івано-Франківської єпархії, 11 деканатів, в тому числі і Чортківський відійшли під управу Тернопільської єпархії під керівництво владики - ординарія Михайла Сабриги. З утворенням в листопаді 2000 р. нової Бучацької єпархії з осідком в м. Чорткові, ординарієм якої став владика Іриней Білик ЧСВВ, Чортківський деканат розділився на два деканати і відійшов до Бучацької єпархії.
Крім церкви оо. Василіян, у селі є також ще і парафіяльна церква – Собору Пресвятої Богородиці. На початках це була стара дерев’яна споруда з 1784 р. що згоріла в часі першої світової війни. На її місці в 1921 р. побудовано кам’яну каплицю, фундаторко якої була властителька села Улашковець - Равська каштелянка Людовика Залуська. З плином часу село в багато чому змінилося. Крім парафіяльної каплиці Собору Пресвятої Богородиці, до якої народ сходився на богослужіння протягом довгих років, поруч споруджено нову простору Церкву, яку 8 січня 2001 р. урочисто посвятив ординарій Бучацької єпархії владика Іриней Білик ЧСВВ.
При парафіяльній церкві діяло церковне братство та братство тверезості, засноване в 1873 р. де нараховувалось 1664 членів. При церкві оо. Василіян - Апостольство молитви і теж братство тверезості, засноване у 1905 р. При церкві було 2 співці. Великою цінністю церкви була найстарша книга з 1702 р. – церковний Літургікон.
Давніше, в Улашківцях була ще друга церква – Воздвиження Чесного Хреста, що ймовірно становила самостійну парафію, яку пізніше з невідомих нам причин було залучено до цієї, що існує до сьогодні, а церкву розібрано.
В селі була жидівська синагога, а також мурований костел, який хоч сильно знищений часом зберігся до сьогодні. Поляки мали свої організації, але завжди і всюди розмовляли українською мовою.
На полях стоять давні могили, а в селі, в самому центрі дві – одна, насипана в часі другої світової війни, і друга нова – насипана вперше ще за німців при о. Павлові Розкопі, в пам’ять тим людям, що загинули за волю України. За часів Радянської влади в 1945 р. могилу сплюндрувавши повалили. Другий раз насипали в 1992 р. На вершині могили стоїть ангел-хоронитель.
В Улашківцях були каменоломні поклади піску та глини. На території монастиря знаходилися підземні печери. У 1936 р. знайдено кам’яну труну завдовжки 3 метри.
З ярмаркових складів-магазинів, збудованих за панування Австрії, залишилися по першій світовій війні тільки руїни.
У селі в мурованому будинку знаходилася чотирирічна школа з 1857 р. в якій вчителювали як українці так і поляки. Керівником школи був поляк.
На початку ХХ ст. в Улашківцях було засновано читальню “Просвіти”, для якої будинок було поставлено в 1926 р. Тут, при читальні, в тому ж році створено жіночу організацію – Союз українок, а в 1937 р. відкрито дитячий садок. Просвітянський рух розвинувся в кінці XIX ст. і розквітнув на початку ХХ ст. Читальні були центрами культурного та економічного розвитку народу. В Чортківському районі в 30 селах діяли такі читальні “Просвіти”.
В селі існував кружок “Сільського господаря”, “Рідної школи”, товариство “Сокіл” (опісля – “Луг”). У читальні знаходилась бібліотека з книжками і журналами, діяв хор і аматорський кружок.
У 8 парафіях Чортківського району, в тому числі і в Улашківцях існували парафіяльні школи, де священики вчили основ грамоти на українській мові.
Культурно – освітню працю проводив спершу ще за Австрії парох, о. Іван Чмола, опісля з 1921 р. по 1941 о. Яків Тарнавський, який похоронений на сільському цвинтарі. Родина о. Якова емігрувала до Канади, де на душпастирській ниві трудиться його син Володимир, який пішов слідами батька. Опісля, культурно – освітню працю проводили свідомі селянські провідники і головно студенти. Вони організовували вистави, концерти.
З 1920р. в селі діяв ревком. У 1939р. встановлено Радянську владу.
Від 22 червня 1941 р. нависла над Україною чорна хмара фашистської окупації. 6 липня на Чортківщині настав режим насильства, грабунків і терору, який тривав 32 місяці, внаслідок чого кількість населення регіону зменшилось на третину. Здійснювались масові розстріли людей також в Улашківцях, особливо в лісі на “Дачі Галілея”. Насильно вивезено з села багато хлопців та дівчат на каторжні роботи до Німеччини. У квітні 1944р. після запеклого бою німці відступали. За собою спалили близько 50 господарств. Тоді на фронт пішло 400 місцевих жителів, з яких 80 загинуло, а 180 – листовно нагороджено. Люди, які брали активну участь у боротьбі проти окупантів, створили поліцію “Січ”. Біля сільської парафіяльної церкви був написаний великий курган.