Таїнство Священства (або рукоположення), як і Таїнство Подружжя, належить до Таїнств християнського служіння. Завдяки йому місія, яку Христос довірив своїм апостолам, продовжує сповнюватися в Церкві.

Вибраний народ був установлений Богом як «царство священиків, народ святий» (Вих 19, 6; Іс 61, 6). Проте всередині ізраїльського народу Бог вибрав одне з дванадцяти поколінь, покоління Левітів, призначене для літургійної служби (пор. Чис 1, 48-53). Відповідний обряд освятив початки священства Старого Завіту (пор. Вих 29, 1-30; Лев 8). У ньому священик «настановляється для людей у справах Божих, щоб приносив дари та жертви за гріхи» (Євр 5, 1).

Це священство встановлене, щоб проповідувати слово Боже (пор. Мал 2, 7-9) і відновлювати спільність із Богом через жертви та молитву, але воно не мало сили принести спасіння тому, що потребувало безперервного повторення жертв і не могло привести до остаточного освячення (пор. Євр 5, 3; 7, 27; 10, 1-4), яке може здійснити лише жертва Христа.

Усі прообрази священства в Старому Завіті знаходять своє сповнення у Христі Ісусі, «єдиному посередникові між Богом та людьми» (1 Тим 2, 5). Мелхіседек – «священик Бога Всевишнього» (Бут  14, 18) – вважається в християнській традиції прообразом священства Христа, єдиного «Архиєрея за чином Мелхіседека» (Євр 5, 10 6, 20), «святого, непорочного, відлученого від грішників» (Євр 7, 26), який «одним жертвоприношенням удосконалив назавжди тих, що освячуються» (Євр 10, 14), тобто єдиною жертвою на Хресті.

Відкупляюча жертва Христа є єдина, вона виконала раз і назавжди. Однак вона стає присутньою у євхаристій ній жертві Церква. Те ж саме стосується єдиного священства Христа: воно стає присутнім через служительне священство, не зменшуючи унікальності священства Христа: «Тому Христос є єдиним справжнім священством, а всі інші – лише його служителями» (Тома Аквінський, Коментар на Послання до євреїв 7, 4).

Головним священиком є Ісус Христос, який приніс найбільшу жертву за нас – себе. Із його хресною смертю пов’язане священство, яке знаємо сьогодні. Адже під час головного християнського богослужіння – Літургії – Христос знову і знову жертвує самого себе, а вірні єднаються з ним у Євхаристії. І очолює Літургію не хто інший як священик, який є посередником між людьми і Богом. Отож, місія священика полягає в тому, щоб приносити жертву Христа, голосити Боже слово, уділяти Таїнства, управляти Церквою. Священиків часто називають пастирями, бо вони провадять людей до Бога і несуть за це відповідальність перед Богом.

Христос за свого земного життя доручив свою місію апостолам. Спочатку вони робили все самі – хрестили, проповідували, збирали спільноту на ламання хліба, вирішували різні побутові питання. Але згодом їм стало складно справлятися з усіма обов’язками, і було вирішено, що за господарські та матеріальні справи відповідатимуть спеціально обрані особи – диякони. Це слово в перекладі значить «служителі столів», бо вони допомагали при Євхаристії, дбали про вбогих, вдів і сиріт, збирали пожертви для них тощо.

Апостоли засновували спільноти перших християн у різних містах і селах. Але ж треба було комусь опікуватися цими церквами! От вони за прикладом Спасителя і волею Святого Духа обрали собі достойних наступників – єпископів (в перекладі – наглядачів). Єпископи робили все те саме, що й апостоли, але кожен на своїй території. Коли ж кількість християн значно зросла, єпископи почали назначати помічників – священиків (їх також прийнято називати пресвітерами, що в перекладі значить «старійшини»).

Отож, вже в ранній Церкві утворилася триступенева ієрархія священства – диякон, священик, єпископ. 

о. Мирослав Думич, доктор літургійного богослов’я